Professor Marko Pavlyshyn from Melbourne and Dr Olesya Chromeychuk from London, Ukrainian House, Essendon.
Доктор Олеся Хромейчук – історикиня, письменниця, публіцистка, директорка , відома промоторка України. 2011 року вона захистила докторську дисертацію в Університетському коледжі Лондона. Авторка книжок «“Невизначені” українці. Повоєнна історія Дивізії Ваффен СС “Галичина”» («“Undetermined” Ukrainians. Post-War Narratives of the Waffen SS “Galicia” Division»), Oxford, 2013 та «Втрата: історія загиблого солдата, яку розповіла його сестра» («A Loss: The Story of a Dead Soldier Told by His Sister»), Stuttgart, 2021. Пані Хромейчук також автор статей про Україну у війні, зокрема, в авторитетних виданнях New York Review of Books, New Statesman, New York Times, Der Spiegel, Los Angeles Review of Books, openDemocracy та Prospect, а теж і численних наукових публікацій.
Dr Olesya Khromeychuk and Professor Marko Pavlyshyn, Ukrainian House, Essendon, VIC, 10-02-2023.
Д-р Олеся Хромейчук
Як правильно любити Батьківщину
(Ориґінальну англійську версію тексту опубліковано в «Los Angeles Review of Books»: (Olesya Khromeychuk)
За роки життя у Британії моє розуміння того, що означає бути українкою, багато разів змінювалось. Я обстоювала свою ідентичність, обурювалася через неї, приховувала та змінювала її. Можливо, я не знала, як правильно любити свою Батьківщину, але знала, що таки люблю її.
«Ти чого сюди приїхав? Ви, молодь, повинні відбудовувати власну країну, а не тікати з неї. Ми мусили тікати; а ви – ні!»
Мій батько сидів мовчки і слухав лекцію про те, як правильно любити Батьківщину. Старий манчестерський паб, у якому все відбувалося, мав такий вигляд, ніби не бачив ремонту відтоді, як чоловіки та жінки, схожі на батькового співрозмовника, придбали цей дім далеко від своєї землі після Другої світової війни.
Це був 1996 рік. Мій батько приїхав до Британії на черговій хвилі української імміґрації. Головна різниця між ним і чоловіком навпроти полягала в тому, що один із них опинився тут після світової війни, а другий – у результаті розпаду комуністичної імперії. Жоден із цих двох не виїхав за власним бажанням (мало міґрантів покидають домівки з власної волі, а ті, хто виїжджає охоче, зазвичай називають себе експатами). Але перший уважав, що в нього є моральне право докоряти другому, бо він приїхав, тікаючи від війни, а мій батько прибув сюди як економічний міґрант, щоб нам, його сім’ї, не довелося покидати незалежну Україну та вирушати за ним в імміґрацію.
«Ні, тут немає роботи», – відрізав у манчестерському пабі чоловік, котрий краще, ніж мій батько, знав, як любити Батьківщину. «Але я тобі чесно кажу, краще б ти залишався вдома і будував Україну. Давай візьму тобі пива. Слава Україні!»
Мій батько волів би будувати Україну, але натомість, відмовившись від пива, вирушив розбудовувати Манчестер.
Коли мій батько виїхав із України, країна була в жалюгідному стані. Дев’яності роки породили організовану злочинність, яка йшла пліч-о-пліч із корупцією, безробіттям та цілковитою зневагою до закону. У 2000-х усе почало змінюватися: міста виглядали менш зруйнованими та дещо безпечнішими. Я була підліткою, яка щойно закохалася у своє місто, театр та хлопця. Я аж ніяк не хотіла бути викоріненою з рідної землі. Я хотіла вчитися в університеті, але це означало, що моїй мамі довелось би заплатити великий хабар, без якого не зарахували б навіть круглу відмінницю.
Будуючи Манчестер, збираючи полуницю неподалік Брайтона й беручись за будь-яку роботу, незалежно від навичок чи досвіду, мій батько намагався прогодувати нас в Україні. Лише роки потому мама зізналася, що часом мала лише ящик яблук, щоб нас прогодувати. Вона вигадувала, як натерти їх і додати в борщ, аби протягнути тиждень.
Пострадянські економічні труднощі нагадували збройний конфлікт. Вони теж руйнували все на своєму шляху. Наша сім’я, як і багато інших, зрештою втомилась ухилятися від цих ударів. Ми покинули моє рідне місто й приєдналися до батька у Британії.
І тепер уже я сиділа у старому – хоч цього разу й лондонському – пабі, який теж потребував ремонту. Тепер уже мені розповідали, як правильно любити Батьківщину, імміґранти, що опинилися тут за декілька десятиліть до мене.
«Ми українці. Ми завжди були українцями, хоч як важко нам це давалося. Ми розмовляли своєю мовою і вчили своїх дітей говорити нею. Ми не могли повернутися додому за Союзу, але доклали всіх зусиль, аби він розпався».
«Ми теж українці», – відповідала я за себе і за групу молоді, моїх нових знайомих, які сиділи неподалік. Я не збиралася мовчати, як це робив мій тато чотири роки тому. Мені було шістнадцять, і я не лізла за словом у кишеню, як і годиться підліткам.
«Ні, ми – українці. Ви – українці з України».
Я не одразу зрозуміла, в чому різниця і чому цілком невинний факт звучав як образа.
Різниця, на яку натякав співрозмовник, була такою ж, як і між біженцями, що тікали від війни, та економічними міґрантами. «Справжніми українцями» були втікачі від війни. Вони представляли націю без держави, принесену в жертву територіяльній ненажерливості Сталіна. «Українці з України» були представниками держави, яка врешті-решт стала реальністю, але це була нація, що відродилася з руїни Радянського Союзу.
Я теж народилася з тієї руїни й роками відчувала на зубах пісок її уламків. Я пішла до школи 1991 року, коли червоний піонерський галстук уже став нестерпним і кожні кілька тижнів учителі вигадували щось нове, щоб дати нам відчуття ідентичности; коли повсюдні Лєніни поступилися місцем Шевченкам на міських площах (принаймні там, звідки я родом), але шкільні підручники все ще гордо оспівували Червону площу. «Справжні українці» розмовляли архаїчною солов’їною мовою із народних пісень, що їх дуже любила діяспора. Моя українська була сучасна, але забруднена русизмами.
Найголовнішим у цьому поділі було те, що «справжні українці» залишали країну лише під примусом. Тих, хто виїжджав добровільно, вважали за зрадників.
На відміну від батька, я прийшла у старий лондонський паб не шукати роботу. Тато й далі працював день і ніч, щоб оплатити моє навчання в університеті, а моєї роботи за баром після лекцій було майже достатньо, щоб винаймати житло. Я прийшла запропонувати свої театральні навички як волонтерка, аби прищепити дітям української громади любов до театру. Після декількох спроб я вирішила залишити це місце «справжнім українцям» і навідувалася туди вкрай рідко.
Моє життя перетворилося на низку криз ідентичности. Бути українкою за кордоном – це бути фахівчинею з географії: «ні, Україна не входить до складу Росії»; лінґвісткою: «ні, ми говоримо іншою мовою, хоча більшість із нас також говорить російською»; та історикинею. Зрештою я стала саме історикинею і почала фахово вивчати свій реґіон.
Моє докторське дослідження стосувалося переміщення населення, спричиненого Другою світовою війною. Мені довелося опитати багато кого з тієї хвилі міґрантів, яка критикувала мене та батька за від’їзд із України. Деяким із них було заледве шістнадцять, коли розпочалася війна. Я розуміла їхні історії, хоча на той час не спізнала на собі катаклізмів війни. Я розуміла їхнє бажання бути «справжніми українцями», попри те, що в повоєнній Европі та Північній Америці ця національність була вкрай непопулярною і часто незрозумілою.
Я назвала свою першу книжку «”Невизначені” українці», запозичивши цю фразу з документа 1947 року. У цих інструкціях переміщених осіб намагалися ділити на чіткі категорії, але з українцями так не вийшло:
Для означення осіб, які раніше проживали в Україні, але національність яких ще не встановлена, вираз українці «Невизначені» може вживатися до тих пір, доки вони не будуть класифіковані як люди з чітким громадянством або як особи без громадянства. (PDWP / 58378, 15 березня 1947 року).
Іще один документ, який я знайшла в архівах, повторював думку про тодішніх українців:
<...> не існує Держави, під назвою «УКРАЇНІЯ» [sic!], це лише термін, що описує територію в Європі, частинами якої володіють визнані держави. У цьому контексті, цей опис, на нашу думку, тісно пов’язаний із терміном «єврей», що описує релігію певної секти людей, які живуть у кожній країні світу. (PWDP / 59808/23, 18 березня 1947 року).
За роки життя у Британії моє розуміння того, що означає бути українкою, багато разів змінювалось. Я обстоювала свою ідентичність, обурювалася через неї, приховувала та змінювала її. Можливо, я не знала, як правильно любити свою Батьківщину, але знала, що таки люблю її. Я відчула це особливо чітко, коли вибухнула війна на сході України і внаслідок окупації держава втратила частину території, а разом із нею – тисячі життів. Я почала розуміти втрату, якої зазнала хвиля біженців Другої світової війни. Їх не просто вирвали з корінням із власної землі, вони мусили ще й безсило спостерігати за тим, як руйнують їхню Батьківщину. Я зрозуміла їхнє розчарування нами – «українцями з України», котрі, як їм здавалося, не цінували того, що вони колись утратили, але від чого не відмовилися в душі.
Через двадцять років після мого першого візиту і тридцять років після здобуття незалежности України я сиділа в тому ж лондонському пабі, тепер відремонтованому і щойно відкритому після локдауну. Я спостерігала за новоприбулими міґрантами. Деякі з них утекли від військового призову, інші – із зони бойових дій. Іще інші поїхали з тієї ж причини, що й мій батько: щоб підтримати сім’ю і бодай задля рідних уникнути імміґрації.
Я спостерігала, як вони замовляють напої у барі, запитують одні одних про вакансії, бавляться з дітьми, які вже не говорять вільно українською до батьків, чия англійська ще не є вільною. Я сиділа з друзями за столиком неподалік: декотрі з них були тими згаданими «українцями з України». «Справжніх українців» двадцятирічної давности вже не було поруч. Чи я та мої друзі тепер зайняли їхнє місце? Чи тепер ми «справжні», з архаїчною мовою та ідеалізованим образом України, якої ніколи не існувало ніде, крім нашої уяви?
Вийшовши з пабу, я зателефонувала татові, щоб привітати його з Днем батька. Він подякував і розсміявся. Ми не святкували цього свята вдома. Але тепер наш дім у Лондоні. Тож ми святкуємо.
Ориґінальну англійську версію тексту опубліковано в «Los Angeles Review of Books»: (Olesya Khromeychuk)
